Минулі президентські вибори дещо нагадали про сумнозвісні часи військового комунізму 1918 – 1921 років. З історії ми знаємо, що саме тоді більшовицькі вожді ввели хижацьку систему заготівлі сільськогосподарської продукції. Селян зобов’язали (у примусовому, ультимативному порядку!) здавати державі продовольство – зерно, м’ясо, овочі... Головна ідея цього варварського проекту полягала у тому, щоб силоміць забрати в аграріїв так звані надлишки сільгосппродукції і передати усе це добро Червоній армії, а також багатомільйонній ораві люмпенів із заводів та фабрик.

“Даешь продразверстку!” - гіпнотично кричала влада вустами своїх партійних пропагандистів. І комісари та командири озброєних дикунських загонів, що галопом неслися за харчами до “куркулів” та, зрештою, й до всіх селян, в більшовицькому екстазі відповідали: “Даю!”. У людей забирали останнє, тим самим залишаючи вмирати голодною смертю.

Дивовижно, але у 2004 році кучмівсько-януковичівська влада теж кинула гасло: “Даешь продразверстку!” Об’єктом акції цього разу стали... солдати української армії. Їх заставили поділитися своїми пайками з “донецкими ребятами” – так-так, з отим самим електоратом, якого у вагонах та автобусах привезли до столиці підтримувати кандидата в Президенти України Віктора Януковича.

У слідчих документах цей факт також зафіксовано: “Протягом 25 та 26 листопада 2004 року з 229-ї Центральної продовольчої бази тилу Міністерства оборони України незаконно було видано невстановленим слідством особам 18 585 комплектів загальновійськових сухих продуктів, що призвело до заподіяння державі матеріальних збитків на суму 296 тисяч 590 гривень 93 копійки”.

Щоб було зрозуміліше, поясню: “невстановлені слідством особи” на великих фурах примчали до армійської продовольчої бази. Там військовики змушені були видати їм солдатські пайки. Потім у супроводі міліцейського автомобіля ДАІ ці харчі привезли на Центральний залізничний вокзал, до Верховної Ради України, де гуртувалися “бійці” Януковича, і стали роздавати біло-синім...

Ось така вона, сучасна продрозверстка. Але хто диригував цим процесом? Хто, образно кажучи, одягнув на себе комісарську шкірянку й вигукував сумнозвісне: “Даешь!”?

Та перш ніж розповімо про дійових осіб, нагадаємо, що 21 листопада 2004 року стартував другий тур виборів Президента України. Саме цього дня розпочалося повторне голосування. На теренах держави ставало “гаряче”: маються на увазі карусель з відкріпними талонами, масове виключення представників блоку “Наша Україна” зі складу дільничних комісій, протестні акції “Пори”... А тут ще й Віктор Ющенко заявив, що в разі фальсифікацій збирається мобілізувати співвітчизників на захист Конституції.

У штабі Януковича готувалися до протистояння з помаранчевими, сподівалися, що Донбас покаже у столиці свою силу. Але януковичівську армію, яка колонами почала просочуватися до Києва, треба було чимось годувати. Вирішили: годуватимуть за рахунок іншої армії – української.

Якщо “підняти” прокурорські документи з цього приводу, то можна зрозуміти примітивну схему цієї продрозверстки. Тодішній міністр Кабінету Міністрів України Анатолій Толстоухов пояснив під час слідства, що в листопаді 2004 року йому зателефонував віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв. Пан Клюєв проінформував його, що із східного регіону прибудуть групи підтримки (десятки тисяч людей) кандидата в Президенти Віктора Януковича. А з цими громадянами необхідно “працювати”...

Що робить Толстоухов? Знімає телефонну слухавку й набирає номер першого заступника міністра оборони України генерал-полковника Олександра Стеценка. Як пізніше свідчив під час слідства сам Толстоухов, він усього лише попрохав генерала Стеценка допомогти в рамках закону вирішити питання з харчуванням посланців Донбаського краю. А ще сказав генералу, що в разі необхідності до нього звернеться заступник міністра Кабінету Міністрів Василь Моцний. Толстоухов на допиті перестрахувався, зазначивши: “Моє звернення до Стеценка було особистим і не мало форми розпорядження”.

Овва! Але чому ж тоді після цього приватного дзвінка “відчинилися” ворота продовольчої бази? Чому наші солдати мали страждати від особистих примх крутих чиновників?

Читаємо тепер покази свідка Василя Моцного. І він також заводить ту ж пісеньку, що й Толстоухов: до нього, мовляв, подзвонив Клюєв і поцікавився можливістю отримання з армійських фондів продуктів харчування, за плату, звичайно.

Але увага: мова тепер про Сергія Клюєва, чільного представника виборчого штабу кандидата в Президенти Віктора Януковича. Як бачимо, саме впливові брати Клюєви стояли на чолі цієї вертикалі, яка, крім усього іншого, опікувалася організацією харчування біло-синіх. Але ж ні Сергій Петрович, ні його брат Андрій Петрович не мали жодного відношення до армійського відомства. Та й пани Толстоухов з Моцним не були кураторами Збройних Сил. Тоді чому, питається у задачці, надзвичайно швидко закрутилося колесо продрозверстки? Схоже, що в даному випадку спрацював класичний адмінресурс, “закамуфльований” приватними дзвінками чиновників. Хіба ж не відомо, що часто-густо звичайне прохання тузів з донецького клану сприймалося як жорсткий наказ?! Досвідчений апаратник Василь Моцний про такий стиль просто не міг не знати. Він телефонує генералу Стеценку і просить “розглянути питання”...

Подивіться, як в унісон щебечуть Моцний з Толстоуховим. “Моє звернення до Стеценка не було обов’язковим для виконання, -- згодом пояснював слідчому пан Моцний. – Це було особисте звернення посадової особи Кабінету Міністрів. Сам Стеценко повинен був вирішити, виконувати його чи – відмовитись...”

Зліва направо: генерали Віктор Колотов та Олександр Стеценко за кілька хвилин до судового засідання

Чи можна уявити подібну ситуацію в Німеччині, Великобританії чи Франції? Мабуть, що ні. Там урядовим чиновникам і в страшному сні не привидиться в приватному порядку телефонувати (по спеціальних каналах зв’язку!) до генералів і прохати поділитися армійським продовольством на користь певної політичної сили.

Якими були дії Стеценка? Доповів міністру оборони України Олександру Кузьмуку. Через деякий час генерал Стеценко скаже на слідстві дивну фразу: “Я особисто не міг правильно оцінити звернення Василя Моцного, його законність, оскільки у ті листопадові дні центральні органи виконавчої влади з об’єктивних причин не могли сповна викновувати свої обов’язки”.

І це говорить людина, у якої за плечима – десятки років військової кар’єри, генерал-полковник, перший заступник міністра оборони!

Знову зазирнемо у прокурорські папери.

“Досудовим слідством встановлено наступне: “Отримавши згоду Кузьмука О.І. на можливість передачі комплектів загальновійськових наборів сухих продуктів у встановленому чинним законодавством порядку, Стеценко О.О. телефоном довів рішення міністра оборони України до відома директора Департамента ресурсного забезпечення Міністерства оборони України Колотова В.М. Останній дав усну вказівку начальнику управління продовольчого забезпечення департамента Даниленку В.Д. організувати у встановленому законом порядку передачу до Кабінету Міністрів 20 тисяч комплектів загальновійськових наборів сухих продуктів...”

Дослідження цієї продрозверстки буде неповним, якщо не проаналізуємо ще деякі нюанси того, як “вибивалися” у військовиків солдатські пайки. І у цьому нам допоможуть свідчення тодішнього начальника Департамента ресурсного забезпечення Міністерства оборони України генерала Віктора Колотова.

З протоколу допиту свідка Колотова В. М.:

“Приблизно 24 листопада 2004 року мені зателефонував перший заступник міністра оборони України Стеценко і сказав, що Кабінет Міністрів просить терміново вирішити питання щодо передачі 20 тисяч комплектів сухих пайків для особового складу МВС...”

Ви подивіться на цей пірует: приватні дзвінки Толстоухова і Моцного в уяві генерала Стеценка раптом перетворилися в… “прохання Кабінету Міністрів”. Виявляється, солдатські харчі вже потрібні міліціонерам.

Втім, послухаємо далі Віктора Колотова: “Через деякий час мені знову зателефонував Стеценко і сказав, що рішення про передачу пайків вже прийнято, і продовольство необхідно передати до Кабінету Міністрів.”

Судячи з усього, Колотову не дуже подобалася ця затія. Він впирався, відбивався від неї, як тільки міг. Але що міг вдіяти? На нього тиснула адміністративна машина. До того ж накази в армії треба виконувати. Колотов зізнався слідчому, що хтось із урядових чиновників намагався йому навіть погрожувати, вимагав доставити пайки військовим транспортом. При цьому залякували, що Колотову буде непереливки, якщо йому зателефонує сам Президент...

Маємо те, що маємо: “прохання” братів Клюєвих було виконано Міністерством оборони. Втім, результатом цієї продрозверстки стала кримінальна справа № 49-1394. Ви думаєте на лаві підсудних опинилися високопоставлені чиновники, генерали? Е-е, ні. Генпрокуратура пред’явила обвинувачення лише одній людині – начальнику управління продовольчого забезпечення полковнику Валентину Даниленку. І цього чоловіка потягли до суду. Бачте, знайшли такого собі цапа відбувайла.

В наступній частині ми розкажемо, як це трапилося.

Далі буде.

Фото Сергія СТАРОСТЕНКА