«Обоз» продовжує публікувати уривки з книги Леоніда Фросевича «Туринська шахівниця». Пропонуємо увазі читачів продовження розповіді начальником слідчого управління Головного управління військових прокуратур полковником юстиції Валерієм Журавлем.

— За словами Євгена Марчука, з Жуковим він уперше зустрівся в Адміністрації Президента України. Бізнесмена привів туди один із народних депутатів. І вони утрьох дійсно розмовляли на тему функціонування нафтогону, а також створення “Укртранснафти” (дане питання готувалося до розгляду на засіданні Ради національної безпеки і оборони України). Бесіда тривала близько 20 хвилин. Після цього шляхи Марчука і Жукова ніде не перетиналися, та й стосунків між собою ці люди не підтримували.

— Розслідуючи цю справу, ви перегорнули чимало матеріалів Служби безпеки України. Спецслужба із задоволенням пішла вам назустріч?

— Я не можу так сказати. Були певні проблеми з одержанням інформації, оскільки мова йшла про оперативно-розшукову діяльність української спецслужби. Але, зрештою, усе владналося. Саме СБУ на початку 90-х, а відомство, як ми знаємо, тоді очолював Євген Марчук, вжила усіх необхідних заходів, щоб викрити Стрешинського і зупинити його протиправну діяльність.

— Ви натякаєте на “певні проблеми”… Здогадуюся, що у вас могли виникнути труднощі з одержанням документів оперативних розробок.

— Могли… Але я бачив такі матеріали й ознайомився з ними. Вони однозначно свідчать про одне — саме спецслужба вивела на чисту воду Стрешинського.

— Чи є у кримінальній справі, як речові докази, аудіокасети розмов Стрешинського з військовиками (записи, як відомо, таємно зробив сам торговець зброєю і згодом передав до СБУ).

— Аудіокасет я особисто не бачив. Але у справі є текстові роздруківки цих розмов.

— А не виникало думки, що ці касети хтось навмисне міг знищити, скажімо, щоб ніколи ніде не “виплив” цей компромат?

— Ні. І ось чому. Касета має доказову силу в справі лише тоді, коли, висловлюючись правничою термінологією, вона була оглянута і про це складено протокол. Ось саме це і було зроблено на початку 90-х. Отож у моєму розпорядженні була повна стенограма цих розмов та протоколи їх огляду. І вже не було ніякого сенсу проводити окрему експертизу, тобто звіряти, чи усі слова з магнітної плівки зафіксовано на папері.

— Чому?

— Підстав не довіряти слідству, яке проводилося раніше, у мене не було.

— Чи мали ці касети якусь вагу для правоохоронних органів?

— Для тодішнього слідства — так. Мої колеги намагалися перевірити увесь цей інформаційний масив аудіокасет. Вони відшукали людей, на яких посилався Стрешинський, допитали їх. Але ніхто не підтвердив його свідчення. Тому слідчий дав правову оцінку цим матеріалам, і справу припинили.

— Добре, але ж і вас, підозрюю, якщо не самі касети, то текстові роздруківки розмов чимось та приваблювали?

— Безперечно. Мені цікаво було, а що ж таке говорив Стрешинський про події, пов’язані з підготовкою контрактів 1992—1993 років? Чи давав він тоді якісь свідчення про високих посадових осіб України, зокрема Марчука? І з’ясувалося, що у ті роки він зовсім не згадував їх. До речі, у Стрешинського було кілька причин звернутися по допомогу до високих начальників. Наприклад, коли його затримала міліція, то він так і не зміг безболісно відкараскатися від неї (було порушено кримінальну справу за образу працівників ДАІ). Якби у тій ситуації Стрешинський справді був, як мовиться, на короткій нозі з головою СБУ, то, думається, він, ще перебуваючи в райвідділі міліції, неодмінно хапався б за телефонну слухавку і просив би керівника СБУ виручити його. Я не знайшов жодного факту, який би показував, що Євген Марчук у чомусь сприяв Стрешинському. Більше того, з документів чітко простежується, що СБУ не давала цьому крутію спокою, вона його пресингувала по всьому полю. Проаналізувавши тексти з магнітної плівки і зіставивши їх з італійськими документами, я дійшов висновку, що в Турині Стрешинський усе вигадав.

Єдиний, на кого він посилався у своїх свідченнях протягом 1992—1993 років, це був полковник Паливода. Свій зв’язок з Паливодою він підтвердив і в Турині. Не є таємницею, що саме Віктор Паливода допоміг Стрешинському залишити приміщення райвідділу міліції й опинитися на волі.

— Дехто закидає Службі безпеки України, що вона, мовляв, почала кримінальне переслідування Стрешинського надто пізно, коли зрозуміла, що справа набула міжнародного розголосу. Ваші аргументи?

— Це не відповідає дійсності. На початку 1993 року СБУ порушила кримінальну справу щодо військовиків (зловживання службовим становищем) і передала матеріали до прокуратури. Але перевірку відносно Стрешинського було розпочато ще раніше — у 1992 році. Цей горе-бізнесмен потрапив у поле зору СБУ відразу ж після перших контактів з полковниками і генералами Міністерства оборони України. Причина? Благодійна діяльність цього хлопця у військових частинах виглядала досить дивною. Очевидно, він розтринькував грошики з певною метою. Пізніше виникли сумніви: а чи справді зброя направляється до тих країн, які зазначені у сертифікатах кінцевого користувача? І тут спецслужба зіткнулася з чималими труднощами. По-перше, на той час ще не було механізмів перевірки цих документів. По-друге, Українська держава тільки починала створювати за кордоном мережу дипломатичних представництв. А по-третє, СБУ, як молода спецслужба, з ряду об’єктивних причин не могла похвалитися добре налагодженими контактами з розвідками інших країн. Веду до того, що перевірити сертифікати кінцевого користувача, якими оперував Стрешинський, у стислі терміни було просто неможливо. У грудні 1992 року матеріали перевірки, яку з цього приводу проводила СБУ, були направлені до Генпрокуратури України.

— Ви допитували Євгена Марчука?

— Так. Він відповів на усі мої запитання, у тому числі й ті, які, можливо, були неприємні для нього. Євген Кирилович аргументовано спростував усі звинувачення Стрешинського.

— Чи не радило вам керівництво Управління військових прокуратур бути тактовним і делікатним під час допиту Євгена Марчука?

— Такої вказівки не було. На той період я, як юрист, вже мав достатній досвід, тому не потребував якихось порад. До речі, Євген Кирилович незадовго до нашої розмови сказав мені, що готовий дати відповідь на будь-яке запитання.

— Не дає спокою таке: а чому раніше, у 1993—1995 роках, ваші попередники не викликали Євгена Кириловича на допит у “справі Стрешинського”?

— Не було підстав, адже раніше ніхто не давав жодних свідчень про нього.

— Мені цікаво, якою була технологія виклику Євгена Кириловича на допит до слідчого.

— Чесно кажучи, спочатку вирішення цієї проблеми було складним, оскільки я не знав навіть номера телефону Марчука. Проте “накидав” для себе перелік запитань, які мав намір поставити Євгену Кириловичу. Розумів, що рано чи пізно, але зустріч з ним відбудеться.

— Очевидно, після того як у Турині знялася буча, свідчення давав і колишній заступник міністра оборони України, генерал-лейтенант Іван Олійник.

— Іван Іванович був обурений тим, що його знову втягують в орбіту з’ясування стосунків. Адже минуло вже понад десять років з того часу, як Стрешинський купував в Україні зброю та боєприпаси. Олійник давним-давно розповів слідчим усе, що знав з цього приводу.

— Пропоную торкнутися такої теми. Як ви гадаєте, до яких країн надходили зброя і боєприпаси, придбані Стрешинським в Україні та Білорусі?

— У матеріалах Туринського суду зазначено, що судно “Jadran express” прямувало до Хорватії. А ось у яких куточках планети опинилася зброя, яку Стрешинський вивіз раніше, — загадка. Мені хотілося б дізнатися і про таке: куди поділися ракети, снаряди, які перевозив “Jadran express”. Давайте згадаємо, що після затримання судна у протоці Отранто ці спецвироби доставили на італійський берег. Колеги з туринської прокуратури, на жаль, так і не змогли задовольнити мою цікавість щодо цього.

— А вам не здалося дивним, що у Білорусі не вважали за потрібне проводити розслідування торговельних справ Стрешинського? Адже він купував там зброю на підставі фальшивих сертифікатів кінцевого користувача.

— У мене це викликало подив. Хоч мені й складно аналізувати, як діяв Стрешинський у Білорусі. Я знаю, що СБУ активно інформувала своїх білоруських колег про те, що є сумніви щодо цих сертифікатів. Однак Мінськ не поспішав з відповіддю. Його листування з Києвом було дуже пасивним.

— Чи побачили ви у матеріалах туринського слідства підтвердження факту співробітництва СБУ та іноземної спецслужби щодо викриття Стрешинського?

— Так. Це зафіксовано в документах. Є навіть фотографії… Словом, доказів достатньо. І вони розвінчують свідчення Стрешинського про те, що він нібито торгував зброєю за вказівкою СБУ.

— Чому, на ваш погляд, українська сторона відмовилася від розшуку Стрешинського через Інтерпол?

— Активні розшукові дії за допомогою міжнародної поліції проводяться, як відомо, тільки тоді, коли проти тієї чи іншої персони висунуто звинувачення. А Стрешинському в Україні ніхто не пред’являв такого звинувачення. На той період (1994—1995 роки) у наших правоохоронних органах, можливо, не було підстав надати Інтерполу такі документи щодо розшуку. Бачте, білоруська зброя пройшла через Україну тільки транзитом, дозвіл на це Київ дав (і у цьому нічого незаконного не було). Та й самі контракти було укладено у Мінську… На той час ще не було відомо про фальсифікацію сертифікатів.

— Чи вдалося вам, Валерію Олександровичу, допитати колишнього полковника Анатолія Федоренка, який був одним з помічників Стрешинського?

— Федоренка нам, на жаль, не вдалося розшукати. Здається, він якийсь час проживав в Австрії. Однак протягом 1994—1995 років його неодноразово допитували українські слідчі. І я достеменно знаю, що він не давав жодних свідчень щодо можливої участі високих посадових осіб органів державної влади в торговельних операціях Стрешинського.

— У Турині ви, гадаю, не могли не поцікавитися, хто і з яких джерел фінансував закупівлю зброї та боєприпасів?

— Так, я зачепив цю тему під час розмови з італійськими колегами. Однак вони перевели стрілки на таємницю слідства, мотивуючи це ось чим. Відповідно до міжнародних конвенцій щодо правової допомоги матеріали, одержані від іноземних правоохоронних органів, особливо ті, що стосуються банківських рахунків, не підлягають передачі іншим країнам. Проте нам відповіли: жоден громадянин України не фігурує у цих фінансових документах.

— Можливо, Стрешинський витрачав власні кошти на придбання стріляючої продукції?

— На початку 90-х цей тип приїхав до Києва, вже маючи в гаманці гарну копійку. Це вже був багатий бізнесмен, який заробив солідні гроші у нафтовій сфері, а також на російському ринку торгівлі зброєю. Тому я не виключаю, що в Україні він частково міг вкладати свої долари у таку комерцію.

Від автора. 12 лютого 2004 року заступник начальника відділу Головного управління військових прокуратур підписав постанову про закриття кримінальної справи (18 грудня 2001 року її порушили за фактами незаконної торгівлі зброєю та легалізації грошових коштів, здобутих внаслідок цієї контрабанди).

У цьому документі, зокрема, вказано, що під час слідства “не здобуто жодних доказів, які б підтверджували надану Стрешинським Д. Я. інформацію про причетність посадових осіб органів державної влади в Україні, у тому числі Марчука Є. К., до незаконної торгівлі зброєю та легалізації грошових коштів… Аналіз показів Стрешинського Д. Я. свідчить про те, що вони є повністю вигаданими і не відповідають дійсності. Тому його твердження з приводу дій Марчука Є. К. є необгрунтованими, безпідставними й голослівними”.

Отож можна ставити крапку? Ні. Невдовзі (у 2004 році) Генеральна прокуратура відмінила цю постанову і… дала старт новому розслідуванню, чим викликала великий подив у деяких маститих військових юристів, знайомих з цією справою. Прокурорські працівники говорили мені, що “поламати” цю постанову практично неможливо, адже у ній усі питання досліджено скрупульозно і всебічно. Втім, якщо комусь із тих, хто має владні повноваження і великі зірки на погонах, дуже хочеться на біле сказати чорне, то вони це скажуть. Але яку мету вони при цьому переслідують? Дехто вважає, що прокуратура домагалася одного — й далі тримати на гачку Євгена Марчука. Не забуваймо, що 2004 рік — рік виборів Президента України. Тому певним силам хотілося б мати якусь “зброю” (хоч вона й стріляє холостими набоями) проти міністра оборони України Марчука.