Печерні міста Київщини лишаються загадкою для науковців, а багато хто з киян навть не здогадуються про їх існування.

Корчувате, Голосієво, Китаєво були вперше заселені у 3-2 тисячоліттях до н.е. До сьогодні правобережні Дніпровські схили бережуть у собі таємниці історії перших століть історії Києва.

В 5-6 століттях саме тут зародився стольний град. Пізніше було створено ціле городище, за переказами тут знаходився княжий палац Андрія Боголюбського, який було розорено монголо-татарами.

На початку 17 ст. тут було створено монашеський скит.
Походження топоніму Китаєво неоднозначне. За одними переказами, ця назва походить від тюркського слова Китай, що означає „фортеця”, Китаївське урочище знаходилось на пагорбі і було укріплене, лишаючись фактично неприступним.
Також китами називали довгі жердини, якими користувались під час укріплення,
Ще одна версія походження назви зустрічається в „Описі Києва” . У 1159-му році князь Андрій-Китай Юрійович Боголюбський побудував в Китаєво резиденцію „для удовольствия и отдохновения от беспрерывных браней, коими он утвердил отца своего [Юрия Долгорукого – ред.] на Киевском престоле”..
Рукотворні печери в Китаєво могли з’явитись в доісторичні часи і судити про їх початкове планування сьогодні неможливо
Саме в Китаєвській пустині провела своє життя і померла дочка рязанських дворян Дарія Василівна Тяпкіна – прп. Досифея.

Біографія монахині вражає: у віці п’ятнадцяти років вона втекла з дому, пручаючись одруженню, перевдяглася хлопчиком і стала монахом.

Після поневірянь, вона зупинилась у Китаєвській пустині, представившись біглим кріпаком.

Освіченість і розум „кріпака” вразили митрополита і Дарія стала монахом Досіфеєм Китаєвського монастиря.

Досіфей власноруч вирив собі печеру, де Дарія і провела решту свого житя. Кажуть, вона жодного разу не запалювала світло, жила лиш з хліба і води, під час постів наглухо зачинялась.

В 1744 році до неї приїхала імператриця Єлизавета Петрівна, за її посередництва Досифея нарешті прийняла постриг і була рукопокладена в рясофор.

В 1770-му році Київ скосила епідемія, яка забрала життя багатьох міщан. За переказами, Досифея передбачила мор і врятувала благословенним ладаном багатьох вірних.

В 1776 році до прп.Досифеї за порадою прийшов 17-річний юнак з Курська, Прохор Мошнін. Досифея благословила Прохора іти в Саровську обитель, де він став славетним Угодником Божим Серафимом Саровським.

Прозорливістю та чудотворенням славились і інші монахи та юродиві Китаєвської Пустині.

За часів радянської влади монастир переживав найгірші свої літа. Мирські чиновники відчужували у монахів майно, навіть будівлю храму, але ті часи лишились позаду, .

За часів Сталіна в Китаєво жив прп. Димитрій (Абашидзе), колись ректор духовної семінарії, де вчився Сталін. Можливо, саме завдяки особистому знайомству з вождем, прп. Димитрій зумів уникнути жорстоких репресій, не зважаючи на свою чітку аполітичну позицію.

В 1930-х обитель закрили, її корпуси передали інституту садоводства.

Впродовж 70-80-х територію пустині ледве не забудували багатоповерховими будинками, на схилах планували зробити гірськолижні траси. Проте, на той час Китаєвський археологічний комплекс вже мав статус пам’ятки державного значення і схили Китаєво вдалося врятувати.

В 90-му році вперше за півстоліття відбулася відправа. Через два роки архимандрит Пафнутій, в схимі Феофіл (Россоха) був призначений першим скитоначальником відродженої обителі.

З часів відродження, Китаєвська пустинь стала відома, як осередок лікування духовних недугів, місце, де здобувають втрачену духовну благодать.

Моя мама у 80-х працювала в інституті садоводства і жила в сьогоднішньому монастирському корпусі, де тоді був гуртожиток. У 90-му мене, ще маленьку дівчинку, було привезено сюди. Мама розповідала, що тут живуть монахи, які вигонять з людей нечисту силу.

Лиш образ закарбувався у моїй пам’яті: занедбане, надзвичайно живописне місце, де зібралось забагато дивних людей, місце, звідки нас з мамою вигнав якийсь злий чоловік, він був дуже стривожений, і дуже агресивно поставився до нас, мирянок, що з непокритою головою прийшли у відроджений храм.

Моя мама дуже любить схили Китаєвської Пустині, це місце – Афон її мирського серця. А для мене Китаєво так назавжди і залишиться храмом, приходити до якого дозволено не кожному, храмом, де поєднуються забобони і істина, де відбуваються таїнства, знати про які можна лиш обраним, тим, хто пройшов ініціацію великим стражданням.

За матеріалами офіційного сайту http://www.kitaevo.kiev.ua

Читайте також про монастирі та фортеці Рівненщини