Кажуть, що історія вчить. Лише не в Україні. Вітчизняне ставлення до історії, як далекої, так й подій вчорашнього дня, не просто дивує, а приводить в жах.

Ще живі свідки Голодомору. Майже кожен українець може розказати чималу кількість жахів, які зазнали його родичі. Всі ці голоди, репресії, виселення, винищення можна назвати лише одним словом — «геноцид». Але чимало політиків та навіть лідерів політичних сил стверджують — не було геноциду українського народу. Ніколи не було! А ще вчора стверджували, що і голоду не було. Янукович зібрався святкувати Полтавську битву, Гурвіц — ставити пам’ятник Катерині другій, неначе ніколи не було вирізаних немовлят Батурина, наче ніколи не була зруйнована Запорізька Січ та закріпачена Україна.

Дехто стверджує, що треба забути всі ці «образи», залишити їх історикам, й не оглядатися назад. Мовляв, кому заважає вже давно зотліла Катерина? Мовляв голод 33-го був так давно, що можна не зважати на такі дрібниці у нинішніх стосунках з сусідньою державою — правонаступницею імперії, яка знищувала українців.

Все забули!

Кривавий розподіл власності на початку дев’яностих теж краще забути. Адже в цьому випадку можна «образити» навіть не сусідню державу, а своїх власних, ще живих діячів.

Може це на гірше, але трохи нагадаємо. Трохи більше десяти років тому на весь Донбас гриміла слава банди, яку називали «Люкси». Братки роз’їжджали регіоном на червоних «Жигулях» особливо не ховаючи автоматів. У 1996 крутіше «Люксів» не було нікого.

Однак минає рік, й слідом за смертю Ахата Брагіна, відомого в криміналі, як Алік Грек, зникають «Люкси», наче ніколи не було. Зате на весь Донбас зазвучало нове ім’я — «Рінат». Його називали «королем Донбасу», «хазяїном Донбасу», про нього ходила неймовірна кількість неймовірних чуток з кримінальним забарвленням. Такий образ нинішнього скромного, чемного та усмішливого Ріната Леонідовича насправді панував серед населення Донецької області. Зараз прийнято вважати, що цього не було, але по цей час «донеччани» говорять про Ріната Леонідовича не лише з повагою, але й з острахом.

Журналісти, якось запитали міністра МВС Юрія Луценка: організоване злочинне угрупування «Люкс» й фірма «Люкс», господарем якої є Ахметов, це одне й теж саме? Він відповів: «ОПГ «Люкс» офіційно ніяк не пов’язана з фірмою «Люкс». Підкреслюю, це суто офіційна думка на сьогоднішній момент. Якби я не займав офіційну посаду, я би міг сказати більше. Звільнюсь скажу».

Щоправда так нічого й не було сказано. Схоже, що відповідь на це питання та багато дотичних інших не озвучить ніхто особливо після того, як відомий «анти корупціонер» Борис Пенчук відкликав свої обвинувачення по справі Бориса Колеснікова.

Мовляв, нічого не було.

Може й справді не було. Можна припустити, що за Ахметовим та його правою рукою Колесніковим не має жодних кримінальних гріхів, а просто на якийсь момент Рінату був вигідний «жахливчик», який людська промова прив’язувала до його імені. Адже слава кримінального короля Донбасу в певний період розвитку нашої держави відкривала будь-які двері, дозволяла максимально швидко та максимально вигідно вирішувати будь-які економічні питання.

Але, якщо справді «нічого не було», то хотілось би отримати негативну відповідь розширеною та з доказовою базою.

А натомність мовчання…

Хоча чутки, які допомагали Ахметову в дев’яностих, дуже заважають йому нині.

Отож зовсім не дивно, що автор книги «Донецька мафія», винуватець відсидки в Лукянівському СІЗО Бориса Колесніков Борис Пенчук не просто замовчав, а забрав свої звинувачення проти Колеснікова назад. Це була просто бомба, коли Пенчук пішов в повний відказ заявивши, що всі свідчення проти Колеснікова дав під тиском Юрія Луценка.

Невже так само під тиском Луценко, він давав численні інтерв’ю та приймав участь в телеефірах, де просто таки натхненно розповідав про злочини Бориса Колеснікова?

При чому він так захопився, що під «тиском Луценка» зробив собі політичне ім’я, славу борця з корупцією та мітив в народні депутати.

Певно, так само «під тиском Луценка» він називав книгу «Донецька мафія», яку крім Пенчука робило кілька людей, — «моя книга».

Все це якось нелогічно й пояснення Пенчука, не дає відповідей на питання, чому він так різко змінив свою позицію. А може навпаки все логічно: не кожна людина є борцем, який буде йти до кінця. Особливо, якщо зважити, що Пенчук — бізнесмен, а їм є що втрачати окрім своїх ланцюгів.

Отож, очевидно, прес-конференція Пенчука, під час якої він звинуватив Луценка, просто приречена була статися в країні, де особливе ставлення до історії.

Пенчук просто мусив «замовчати». Справа навіть не в його численних прес-конференціях та ефірах, де він переповідав чутки, які давно гуляли інформаційним простором. Справа в тому, що Пенчуку повірили, до нього почали звертатися люди, які «щось» мали на Ахметова та Колеснікова.

Після зміни Пенчуком своєї позиції, ці люди вже більше нікому не повірять, й справжня біографія Ахметова чи принаймні якісь крихти з цієї біографії ніколи не побачать світ. Політики будуть кивати на істориків й казати, що темних плям в біографії Ріната Леонідовича ніколи не було, він просто перестрибнув у часі десять років з останнього дзвоника у школі прямо в крісло банкіра.

До речі, під час останньої розмови кореспондента «Обозревателя» з Пенчуком він натхненно хвалився, що до нього звертаються правоохоронці, в тому числі російські, дають цікаву інформацію та документи з молодих років Ахметова. Зрештою від Пенчука (велике йому спасибі) до «Обозревателя» потрапили оперативні фото молодого Ріната, де він поряд з Ахатом Багіним, одягненим в характерне малинове пальто.

Звичайно це дрібниця, але очевидно, що Рінат Ахметов не зацікавлений в оприлюдненні навіть безневинних деталей з його молодих років. Попри всі чутки він так й не розповів свою детальну біографію. Хоча безумовно знає, який інтерес викликає вона в суспільстві. Що це, брак часу? Чи небажання? Адже адвокати Ріната Леонідовича знайшли час подати в Лондонський суд на «Обоз», який намагався дізнатися, чим займався Ахметов в молодості від його сусідів та колишніх друзів, що до сих пір проживають біля шахти Октябрська в Донецьку, де минуло дитинство та юність Ахметова.

До речі, люди, які знали Рената Леонідовича розповідали кореспонденту «Обозревателя» історії, які перекликалися з викладеними в книзі Пенчука «Донецька мафія», називали ті самі прізвища людей, які колись були поряд з Рінатом, хоча сто відсотків ніхто з них «Донецьку мафію» не читав й навіть не чув, що така книга існує. Й Луценко точно не тиснув на цих людей, щоб вони розповіли «Обозу» всі ці історії. До речі, робили вони це з острахом, й говорили натяками та недомовками.

Однак, що найбільше здивувало кореспондента «Обоза», що до цього жодного журналіста в Октябрському не було, ніхто не цікавився першим бізнесом найбагатшої людини України, навколо якої зараз сяє ореол власника Партії регіонів чи принаймні половини партії. До речі на батьківщині Ахметова «Обозреватель» працював зовсім не багато часу — лише два дні. У Дніпропетровську вбили бізнесмена Воробьева й довелося їхати туди. Отож ті історії, які за словами адвокатів Ахметова «зіпсували його імідж, як бізнесмена у Великобританії», це лише капля у морі чуток, пов’язаних з ім’ям Ахметова на його малій Батьківщині.

Але традиційно суспільству нав’язується думка, що нічого не було й відповіді не потрібні.

А якщо «щось» і було, то це так давно, що про це можна забути. Бо в Україні можна сьогодні говорити одне, а завтра інше. Сьогодні працювати на одних, завтра виконувати замовлення інших. Вчора бути чесним, а сьогодні продатися. Лише у нас можна випустити книгу «Донецька мафія», дати свідчення, згідно яких людину будуть тримати у в’язниці, а завтра від усього відмовитися. Жодних наслідків, жодної відповідальності.

До речі, в той час коли Пенчук оголосив свою сенсаційну заяву, в Україні сталася ще одна символічна подія, яка свідчить, що вчорашнє в цій країні пустий звук. Подія начебто тривіальна: такий собі заступник голови Голосіївського суду Іван Волік пішов на підвищення — у Вищій господарський суд. Однак ця подія виглядає зовсім по іншому, якщо зважити на вчорашнє Івана Воліка. Кілька років назад він був суддею в політичній справі «масових заворушень 9 березня», коли після акцій протесту опозиції на лаву підсудних сіло 19 унсовців. СБУ, яка фабрикувала справу довго не могла знайти суддю, охочого братися за цей ганебний процес. Волік взявся…. З його нарадчої кімнати під час судового процесу не виходили есбеушніки, вони повністю контролювали кожен його крок, а Волік старався: тиснув на свідків, підказував їм «потрібні» відповіді, затикав рота адвокатам, з прямодушністю безграмотного дядьки забороняв в’язням співати Гімн України: «Я вам не дозволю різні пісеньки співати». Не зважаючи на те, що справа розвалилася в суді: не були доказані тілесні пошкодження середньої тяжкості та використання зброї, а лише синці у міліціонерів, кілька кинутих яєць, й «жести які збуджували негативне ставлення до правопорядку», та нецензурні слова на кшталт «Кучму геть!» 18 людей засудили на серйозні терміни від двох до п’яти років.

Під час усього судового процесу в залі панувала атмосфера упередженості й неповаги до його фігурантів. Суддя собі дозволяв звертатися до підсудних на «ти» його мова була пересипана жаргонними словами й примітивними жартами, на зразок: «Помочись собі в кишеню».

Важко уявити, що ця людина йде працювати у Вищій господарський суд. Важко зрозуміти, чому суддя, який засудив людей, яких нинішня влада реабілітувала, а деяких навіть нагородила орденами йде на підвищення. Хоча пояснити можна: зрештою всі, хто клепав справу 9 березня зробили собі кар’єру. Представник прокуратури початківець Кузовкін, став прокурором Бориспільського району, голова слідчої групи Віктор Герасименко обійняв одну з найвищих посад в СБУ, Волік спочатку став заступником голови суду, а тепер суддею Вищого господарського суду. Це означає одне, після епохи Кучми нічого в системі влади не змінилося, їй потрібні силовики та судді, які без питань виконують будь-яке політичне замовлення. В такому розумінні Волік цінний кадр.

Отож історія, як завжди, нічого не вчить, ніхто не несе відповідальності за вчорашній день. Ми забуваємо Голодомор, бандитизм дев’яностих, масові фальсифікації Президентських виборів, ми забуваємо зради політиків, й плодимо «морозів» та відморозків. Ми забуваємо історію, а отже не маємо майбутнього? Сумно…