Прем’єр-міністр Юрій Єхануров, перебуваючи в Криму, дуже недбало поставився до ситуації навколо маяків. Він так і заявив: «Немає проблеми маяків. Є проблема хатинок... Я за цим побачив, що щось там не те. Тепер добрі люди в Криму, коли я сюди приїхав, мені надали ряд фотографій».

Кореспонденту «Обозу» стало цікаво, що за «хатинки» приліпилися до маяків. Варто подивитися на власні очі, заодно і собі зробити цікаві фото. В якості об’єкта оглядин вибрали маяк Сарич. З двох причин. Перша: мис Сарич є найпівденнішою точкою України – найтепліший та напрочуд мальовничий куточком, порослий реліктовим лісом. Для «хатинки» це, певно, найліпше місце на півострові. По друге, у «Обозу» були всі юридичні підстави здійснити таку екскурсію. Адже, проглянувши договір про розподіл Чорноморського флоту з усіма його додатками, навіть вивчивши сумнівний «уточнений» перелік об’єктів ЧФ поза межами Севастополя, в жодному з папірців ніде не вдалося знайти маяка на Саричі. Отже, ніщо не заважало українському громадянину здійснити екскурсію на мис, який жодними угодами не пов'язаний з Чорноморським флотом РФ.

«Нічого не вийде, там паркан, колючий дріт охорона, - переконували «Обоз» колеги журналісти, які вже побували на мисі Сарич, - І майте на увазі: там морські піхотинці –жорсткі хлопці, будуть стріляти».

Однак групу журналістів НТН та «Обозу» це не зупинило, до того ж додатково вирішили перевірити, як ЧФ охороняє південні кордони України, про що їх військові не забувають хвалитися. Тож підходити до маяка вирішили зі сторони моря.

Стежка вилася між заростями карликового дубу над мальовничім узбережжям. На зустріч журналістам на велосипеді котився дідок. Запитали, як дійти до маяка Сарич. Дід охоче розповів дорогу: «Зараз ця стежка приведе вас до санаторію «Сарич», через нього треба пройти. Там буде охорона, але скажіть їм: «Саша разрешил». На питання про хатинки, дід махнув рукою мовляв нічого не знає. Й показав журналістам локаційну вишку на горі, мовляв жити біля неї шкідливо для здоров’я, тож навряд чи журналісти побачать приватний будинок, якогось генерала.

Пароль «Саша разрешил» спрацював на сто відсотків. Охоронець на базі «Сарич» пояснив, як йти до самого маяка: «Прямо цій дорозі ви дійдете до української військової частини». Далі треба пройти через українську частину, щоб потрапити до російської. «Але українські військові вас не пропустять», - запевнив охоронець.

Турбувати українських військових не входило в плани журналістів, тож обійти частину вирішили морським узбережжям. Тільки вийшли до моря зразу побачили маяк, прапор українських прикордонників, а далі – вежу: російської частина. Прапор кольору «аквафреш» ніде не побачили. Зате на вежі ходило два охоронця, ще один сидів над морем і цілився в качок.

Біля української частини аж до самої води спускався паркан з колючого дроту, але в найзручнішому для проходу місці була вигризена величезна дірка. Певно, для зручності російських військових, щоб не йти через українську частину на цей бік мису. Проходом скористалися й журналісти.

Мис Сарич спускався до моря суцільним нагромадженням кам’яних брил. Українська частина облаштувала між ними мальовничі тераси, обкладені бордюрами з каменю, які спускалися до самої води. На нижній терасі лежав маленький човник, на сонечку стояла новенька лавочка. Спуск до води в російській частині являв собою остови старих металевих конструкцій, пофарбованих свіженькою блакитною фарбою. Перебіжками від брили до брили журналісти пройшли половину дороги. Далі шлях лежав якраз під скелею, з якої постовий цілився в качок. Обережно визирнувши з-за брили, ми побачили, що пост пустий. Це було саморобне, набите поролоном й обтягнуте дерматином крісло. Видно, служать тут «без напрягу».

Минувши пост, ми сховалися за черговою брилою. Далі йти було найважче - берег повністю проглядався з вишки російської військової частини. Однак, жодного охоронця на вишці не було. Мабуть, представники ЗМІ навідалися в обідню перерву.

Високий берег закривав нам вид на військову частину, тож, коли наша група вибралася нагору, то всі завмерли від несподіванки – в кількох кроках височив Сарицький маяк, і жодного бетонного паркану й колючого дроту. Хто би міг подумати, що все так просто.

Підійшли до підніжжя маяка, оглянули все навколо. Невеликий старий будиночок, зі слідами свіжого ремонту, покритий новим зеленим дахом, височив над морем. Поряд - новенька дерев’яна альтанка, яка зовсім не вписувалася в суворий стиль військової бази. До речі, пізніше в розмовах по телефону з командуванням, коли військові пояснювали, де журналісти прорвали кордон, його називали просто «будинком».

Це точно не будинок «маячника». Ще один - старий, але величезний, складений з бутового каменю - будинок розташовувався в саду зразу за маяком й виглядав доволі обжитим: квіточки на підвіконні, фіраночки. Хоча військові стверджували, що там ніхто не живе, бо протопити його не можливо.

Таким чином, «як показала розвідка», котеджів і віл біля маяку не має. Однак, відпочити генералам ЧФ є де.

Що ж стосується нездорового впливу локаційної вишки, то вона знаходиться не так вже близько. Майже на такій самій відстані від неї розташовані два котеджі, які раніше були дачею міністра МВС Кравченка. Як відомо, причиною його смерті було аж ніяк не опромінення. Кому тепер належать ці котеджі, побудовані з повною відсутністю смаку, але оточені неймовірно гарною природою, військові не знають.

Всі ці подробиці мені вдалося дізнатися пізніше. А поки ми з фото- та телекамерами стояли посеред двору й думали, куди поділися військові. Нарешті, несміливим кроком до нас наблизилися солдати з червоними зірками на шапках. Їхні командири виглядали не менш розгубленими. У всіх на обличчях застиг дивний вираз, наче посеред військової бази приземлилось НЛО.

Спочатку вони допитувались, як журналісти опинилися тут. «Морем», - відказав «Обоз». Охоронці не повірили. Потім вимагали звільнити територію. Журналісти спитали, з якого дива їм тут знаходитися заборонено. «Маяк Сарич орендує ЧФ», - пояснив командир. Тоді йому надали повний перелік об’єктів, які значаться за Чорноморським флотом. Командир з цікавістю продивився цей список в угоді між Україною й Росією, проглянув додаток 2003 року. Як і ми, він не знайшов там об’єкта на Саричі. Він мовчки повернув документи назад, але коментувати цю неординарну ситуацію не став.

Після нетривалого напруженого мовчання військових пристрасті почали швидко набирати оберти. Військові на маяку вже не добирали висловів: «Вы говорите, это ваш маяк, а может Украина газ у России не тырит? Не тырит? Да тырит, тырит!» «Эдинственная проблема Чорноморського флота, что мы очень с вами мягкие. Эх! Вот были бы вы граждане Росии…» «То що?» «Что? - камеру об камень, или бы в море плавала, а вас мордой об камень. Или бы очередь дали. Были бы гражданами Росии, стреляли бы без предупреждения, а если бы не попали, пришлось бы отвечать, что патрон использывали за неназначением». «Можливо, але Україна не Росії, а ми не російські громадяни». «Вот-вот, ваше счастье, распустили тут в Украине журналистов», - відрізали військові.

Після нетривалої перепалки вони перейшли до дій… В результаті журналіст Осман Пашаєв і оператор опинилися за огорожею військової частини, а кореспондент «Обозревателя» без зайвих труднощів перемахнув через огорожу з колючим дротом й опинився безпосередньо на маяку. Там мене і взяли в полон після нетривалої сутички. Сили, як ви розумієте, були нерівні.

Сутичка ця носила явно комічний характер. Що й не дивно: в «учебці» хлопців якщо й учили воювати, то явно не проти жінок. Зрештою, вирвавшись з рук військових, я присіла на лавочку під маяком і командирським голосом, намагаючись якомога краще повторювати інтонації офіцера, заявила: «Припинити цей цирк! Ви маєте справу з українським громадянином, на території українського гідрографічного об’єкту». Військові вмить виконали наказ. Стали, як вкопані. На тому сутичка припинилася. В результаті ніхто не постраждав, окрім кактусів у підніжжя маяка, які дізналися, що таке солдатські кирзові чоботи. «Шкода. Ми з них варення варили», - з сумом констатували військові, оглядаючи збитки.

Командир об’єкта повідомив мені, що я тепер затримана. Я ж продовжувала сидіти на лавочці. «Якщо втече - голову відірву», гримнув він на підлеглих. Це шоу, гідне комедійних передач, військові влаштували перед телекамерами. Але щоб знищити запис треба було спочатку наздогнати оператора, який вже перебував поза військовою частиною. Звісно, це був би ще більший скандал, тому військові вирішили зробити хитріше.

Військові ЧФ покликали на допомогу активістів НДП, які вже котрий тиждень біля маяка Сарич тримають блокпост російсько-української дружби. Блокпост – це звучить круто. Насправді це армійська палатка в лісі, біля офіційного в’їзду на територію маяка Сарич. В ній було кілька студентів, а «дружбу» символізували стрічки кольору українського й російського прапорів. Однак рятувати улюблену армію «кримські патріоти» не ризикнули після того, як Осман Пашаєв попередив: камера коштує 10 штук, якщо пошкодять – їм все життя розрахуватися.

Нарешті, пристрасті вляглися. Гнів військових минув. Замиренню посприяло тепле сонечко. «Ми з півночі приїхали, а тут - як на курорті!» - щиро зізнавалися солдати. Власне, і мені бути в полоні у російської армії навіть сподобалося. Спілкуючись із вояками, мені пощастило дізнатися багато цікавого.

Зокрема, капітан Куліковський виклав своє бачення проблеми маяків взагалі, й Сарича зокрема. «Маяки обслуговує Чорноморський флот Росії, а маячний збір в портах йде на рахунки вашої держави. Жодної з цієї копійки не пішло на утримання маяків. Так що ми можемо вам пред’явити рахунок», - розповів командир.

За його словами, є ще один аргумент на користь Чорноморського флоту: «Існує така карта, маяки та сигнальні вогні кримського узбережжя. Так ось, я вам скажу: більшість цих вогнів вже давно не світить. Зрізали на металобрухт. Не було б нас на Саричі - і цей маяк пішов би на переплавку, а тут побудував би собі дачу хтось з ваших олігархів».

З аргументами командира важко не погодитися. Капітан Куліковський працює на Сарицькому маяку з 1997 року. Розповідає, що за часи служби його підлеглим довелось рятувати сигнальні вогні на Кримському узбережжі від рук мисливців за металом. Що ж стосується Сарицького маяка, то за його словами, ЧФ повністю забезпечує його безперебійну роботу: регулярно замінює лампи, встановлено резервний маяк на випадок виходу з ладу основного, а встановлено дизельні двигуни. «Під час відключень електроенергії в кінці дев’яностих по Україні, ми своїми силами забезпечували його безперебійну роботу», - запевнив командир. Він зауважив, що йому нічого не відомо з приводу договорів оренди та плати за струм. «Звертайтесь до прес-служби ЧФ Росії», - додав він.

Нарешті приїхала українська міліція й визволила мене з полону. На прощання росіяни попросили адресу сайту «Обозреватель». «Ей, ты запиши, - наказав командир рядовому, й з гордістю додав, - Видите, у нас даже солдаты в Интернете шарят. Это ведь российская армия!» «Так у вас що, навіть Інтернет є?» - перепитую у нього. «Конечно. Ето ведь российская армия! Это у ваших ничего нету, как сироты к нам за углем бегают»,- зауважив один військовий.

«А чаще - за солью», - з почуттям щирої зневаги на обличчі, відрізав інший солдат.

«Нет у вас армии, только мы защищаем ваши южные границы», - додав військовий.

Коли представник правоохоронних органів, який визволив мене, вислухав всю історію, то зробив лише одне зауваження: «Це міліція захищає південні кордони України, крім нас - нікому».

Після цього хочеться зробити комплімент українським журналістам. В цей день, вони показали російській й українській частині слабкі місця їх чатування кордону, а по–друге, можливо, навіть врятували російську частину від справжнього захоплення.

Адже коли знімальна група НТН повернулася до своєї машини, Пашаєву запропонували провести до маяка кримських татар з Сімеїзу. Щоправда, Осман відмовився.

От був би номер! Виглядало б це приблизно так: поки весь особовий склад російської частини тримав в облозі одного кореспондента «Обозу» (двоє стояли з боків, ще двоє – закривали прохід за паркан, ще четверо були поблизу і стерегли шляхи для відступу), по стежці, розвіданій нами, до маяка виходять кримські татари й кажуть: «Ми тут будем жити». А маяк, до речі, їм би згодився – служив би мечеттю.

Ось і підходить до завершення маячна історія. Лише на закінчення хочеться дати слово людям, які користуються маяками. Розповідає Максим Данько, директор яхт-чартерної кампанії, чиї яхти при заході в Севастопольський порт платять по 50 гривень маячного збору: «Маяки зараз нафіг судам не потрібні. Практичної користі від них мало. Зараз вся навігація працює через супутник. Маяки можуть знадобиться хіба доісторичним судам, які повністю не обладнані навігаційними приборами, або судну в аварійному стані. На мою думку, маяки цінні виключно як пам’ятки архітектури та старовини. Найкраще їх використання - це побудувати поряд ресторан».

- А, може, маячна система навігації потрібна Чорноморському флоту? - цікавлюся у «морського вовка».

- Навряд чи…За них тримаються, бо на них кльово служити…