Юлією Тимошенко можна захоплюватися. Її можна ненавидіти. З нею можна сперечатися або погоджуватися. Вживу або заочно. І це цілком нормально, як під оглядом політичним, так і житейським. Бо ж ідеться про одного із провідних гравців на українській політичній шахівниці, котрий уславився своєю активністю й несподіваними не лише для суперників, а і для союзників ходами. Дуже часто про Тимошенко говорять як чи не єдиного справжнього мужчину у вітчизняній політиці, хоча, ймовірно, ці сказані з іншої нагоди і дещо змінені слова Івана Франка сюди не надаються. Бо ж, крім цілком нормальної реакції на діяльність “леді Ю” у діапазоні “повне сприйняття – повне несприйняття”, існує ще один тип реакції політиків на неї, як на мене, клінічно-патологічний.

І хоча клінічної патології в українській політиці і без цього вистачає, але у випадку Юлії Тимошенко маємо дещо справді унікальне.

Ідеться про реакцію на “леді Ю” чоловіцтва у віці приблизно 55 років, яке претендує на роль визначних державних діячів, належить до різних партій і вирізняється непересічною балакучістю і ще більшим апломбом.

Скажімо, лідер однієї з невеликих партій М. буквально днями виступив з ініціативою створення нового правоцентристського політичного проекту, який став би альтернативою двом іншим потужним політичним силам – БЮТ та Партії регіонів. Новий політичний проект, заявив добродій М., “має бути ліберальним в сфері економіки (і це буде відрізняти його від популістичного БЮТ), а водночас сповідуватиме національно-демократичні погляди в процесах державотворення, що буде відрізняти його від неукраїнської у своїй основі Партії регіонів”. І саме такий проект, на думку добродія М., стане переможцем наступних парламентських виборів, зібравши 20-25% голосів виборців і розгромивши БЮТ та Партію регіонів.

Прочитавши повідомлення про це, я не знав, плакати чи сміятися. Справа не тільки в тому, що за українських постколоніальних обставин політична сила, яка справді сповідує ліберальний підхід до економіки, не має шансу набрати більше, ніж 5-7% голосів виборців чи у тому, що послідовно створювана ліберальна економіка покладе все, що у нас ворушиться, під незрівнянно більш потужний російський капітал (який користується відкритою підтримкою з боку держави), а це аж ніяк не корелює з національно-демократичною політикою. А на додачу ідея боротьби на два фронти, проти БЮТ та Партії регіонів одночасно, вже була “успішно” випробувана на парламентських виборах весни 2006 року. Результат? Добре всім відомий – “Наша Україна” в‘їхала до Верховної Ради на рештках популярності Віктора Ющенка. Головне, втім, зовсім в іншому: питання в тому, чи взагалі дозволять комусь на наступних виборах набрати більше, ніж 2,99% без санкції правлячої коаліції, лідери якої вже зараз відверто заявляють, що узурпують владу “в інтересах народу”. Але загрози встановлення новітнього тоталітаризму добродій М. впритул не бачить і бачити не хоче – він прагне розгромити клятущу “популістку Тимошенко”, ставлячи її на один щабель з “томущо”, “підрахуєм”, “шухером” та іншими легендарними персонажами новітньої української історії.

Останнє добродій М. прямим текстом проговорив в одному з інтерв‘ю – мовляв, “коли "Регіони" заявляють, що ніколи з Тимошенко, а Тимошенко заявляє, що ніколи з "Регіонами", ну, – це демонстрація дітей, які посварилися в пісочній ямі”, і взагалі – це війна за якісь інтереси, крім українських. І взагалі – “як лідер ПР Віктор Янукович, так і лідер блоку свого імені Юлія Тимошенко змагаються за владу, а не діють на благо України”.

Може, це у добродієві М. прокинувся випускник ВПШ (пам‘ятаєте, як свого часу Комінтерн так запекло боровся проти “соціал-фашистів”, себто соціал-демократів, що не помітив приходу до влади у ряді європейських країн фашистів справжніх? Чи, швидше, діє комплекс нереалізованого мужчини певного віку, який заздрить красивій та розумній жінці, котра сміє не стояти на кухні, а успішніше за згаданого персонажа займатися великою політикою? Але так чи інакше, засліплені своїми ідеями, добродій М. і його однодумці переймаються тільки тим, щоб якось вкусити “леді Ю”, тоді як в країні відбувається повзучий державний переворот і шансів на вибори хоча б у стилістиці доби Кучми стає все менше...

Інший політик із того ж середовища (назвемо його добродій Б.) також постійно закидає Юлії Тимошенко “ігри з Партією регіонів” (роблячи це навіть у той час, коли “Наша Україна” вела переговори з ПР про “широку коаліцію”), а паралельно звинувачує всіх журналістів, котрі бодай раз сказали добре слова на адресу БЮТ, що всі вони “куплені Юлею”. І – та сама логіка: мовляв, жодної принципової різниці між Януковичем і Тимошенко немає. Скажімо, коли Віктор Янукович ще не став удруге прем‘єром, він і Тимошенко були запрошені до Європарламенту. На що добродій Б. відреагував так: “конецформыначалоформыІмовірно, у Європарламенті хочуть проінформувати Тимошенко і Януковича про засади цивілізованого вирішення політичних питань і необхідність дотримуватися певних принципів. Такий собі лікбез для безграмотних... І в Євросоюзі, і в Україні точно всім зрозуміло, що Януковича і Тимошенко правильно повиганяли свого часу з посади прем‘єра. Таким епатажним безвідповідальним людям не можна доручати таку важливу роль”. І додав: “Те, що у них коаліція, видно неозброєним оком, тут і до ворожки не ходи... Вони діють координовано, і це природна коаліція "газової принцеси" і "донецького барона". Неприродним є лише те, що такі люди намагаються правити Україною”.

Цікаво, що все це говорилося десь посередині між торішнім підписанням меморандуму “Ющенко-Янукович” і цьогорічним Універсалом національної єдності. Іншими словами, угоди з Януковичем систематично підписує почесний голова “Нашої України”, а насправді в коаліції із “донецьким бароном” лідер БЮТ. І у ВПШ добродій Б. начебто не вчився, а стилістика та сама. Додайте до цього постійні звинувачення Юлії Володимирівни у тому, що вона “є рекордсменом непослідовності в українській політиці”, що вона “двічі підтримувала на виборах Кучму”, що вона “вкрай непередбачувана особа”, - і матимете майже повний комплект висловлювань добродія Б. А днями він заявив, що проти закону про опозицію в теперішній редакції, оскільки, мовляв, той дає преференції Тимошенко – “хто перший добіг, хто проявив ініціативу, прокукурікав, що він опозиціонер, той і є опозицією”.

Цікаво, як це Тимошенко примудрилася “першою добігти” в опозицію, коли вона “рекордсмен непослідовності” і “вкрай непередбачувана особа”? І яким чином саме вона, що діє “координовано з Януковичем”, є його головним опонентом?

Але два згаданих добродія цими алогізмами не переймаються. Для них, схоже, вилаяти вголос Тимошенко – це просто-таки екзистенційна потреба, встав уранці – вилай, лягаєш увечері – те саме. Й обов‘язково треба уподібнити тендітну жінку здоровому бугаєві, лаючи їх у парі – бо ж інакше якось непереконливо навіть для самих себе виходить...

А тепер перенесімось в інший табір. Є серед його речників такий собі добродій К., котрий чомусь особливу увагу звертає на прикраси “леді Ю”. Скажімо, почне з трибуни розповідати, що Тимошенко носить таке дороге намисто, що його вартості вистачило б прогодувати десятки сімей, а коли з‘ясується, що то біжутерія – заявить, що подарує від себе коштовну прикрасу (і звідкіля б на депутатську зарплату таке взяти?). А то заявить, що лідер БЮТ створює “не опозицію, а тоталітарну секту” і що вона “одержима жадобою влади”. Може додати і якесь ледь не солоне слівце. Після цього ж, наче нічого не сталося, запросить Тимошенко до блокування з Партією регіонів із того чи іншого питання.

Мачо, одним словом. Як і два попередні добродії. Тільки й різниці, що табір інший (чи наче інший? того й дивись, привид “широкої коаліції” набуде плоті). І яка жінка встоїть перед такими подарунками та запрошеннями? А якщо встоїть, то щось із тією жінкою неправильно, бо ж я такий красивий та розумний!..

Якби цими трьома персонажами обмежувалося коло політиків певного віку, котрі переймаються “проблемою Тимошенко”, воно було б нічого. Але таких персонажів значно більше. І серед них не можна не згадати такого собі В.А., який колись лагідно тримав Юлію Володимирівну за тендітну руку і називав кращим прем‘єром за всю історію України, а потім почав (разом із своїм апаратом і “любими друзями”) вивалювати на неї кілотонни чогось естетично неприємного. І зараз В.А., зважаючи на його заяви та дії, не може зупинитися у своїй любові-ненависті до лідерки БЮТ. Утім, схоже, і три попередні мачо десь у глибині підсвідомості також викохують подібне почуття, поєднане з комплексом власної неповноцінності (політичної, звичайно, а ви що подумали?).

Звичайно ж, Юлія Тимошенко не має непогрішимого політичного статусу, як і будь-хто з публічних діячів (навіть Папа Римський, котрий теоретично такий статус має, останнім часом не зловживає ним). Вона, зокрема, значно кращий тактик, аніж стратег, і коли інтуїтивно знаходить якусь слушну річ, що могла б об‘єднати значну частину електорату, не завжди вміє раціоналізувати свою знахідку. І щодо популізму їй можна закинути (хоча зовсім не те, що мають на увазі зазначені вище мачо – у країні, де коефіцієнт Джинні, який показує міру майнового розшарування суспільства, чи не найвищий у Європі, прагнення змусити скоробагатьків затягти паски – не популізм, а знаряддя національного виживання). Проте все це не скасовує елементарної речі: після самознищення Соцпартії єдиною європейською лівоцентристською силою у нас залишилася “Батьківщина”, а блокування у межах БЮТ разом з нею правоцентристів з “Реформ і порядку” та відроджуваного “Яблука” – нормальний хід у боротьбі із загрозою встановлення новітнього тоталітаризму. І чим швидше зрозуміють все це круті мужики, котрі не можуть припустити політичної першості жінки, тим краще для них і для країни.

... А взагалі-то фахівці стверджують, що з настанням клімаксу мужчини-політики стають здатними на геніальні прозріння та дії. Може, через кілька років усі згадані вище добродії стрункими лавами увіллються у БЮТ?