Після того як Стратег, він же Стрешинський, накивав п’ятами з України, у Євгена Кириловича Марчука виникла думка, що цього лиховісного комбінатора, швидше за все, використала якась іноземна розвідка. Своє припущення колишній шеф СБУ ґрунтує ось на чому. Деякий час зафрахтовані Стратегом судна у Чорному та Середземному морях мали безпечний коридор, а відтак вільно транспортували свій смертоносний вантаж на Балкани.

Хто міг облаштувати їм цей коридор? Тільки спецслужби. (Що ж, непогана знахідка у цій партії!) А якщо врахувати, що Югославію розвалювали розвідувальні організації країн НАТО, то ця стратегія прочитується досить виразно. На одній вертикалі опинилися американські, німецькі та інші фігури. Я маю на увазі також спецслужби Росії, Італії, Ізраїлю, Саудівської Аравії, Ірану, Греції…

Долучимо принагідно й такий фактик. Восени 2004 року колишній югославський президент Слободан Мілошевич сказав під час засідання міжнародного трибуналу, що справжніми винуватцями балканської війни та розпаду Югославії є країни Заходу, а також США і блок НАТО.

У середині 90-х років преса роздобула дані, що США уклали з хорватами угоду про військове співробітництво, а відтак американські фахівці консультували загребських генералів. Мас-медійними каналами розійшлася інформація, що у 1994 році на югославському острові Брач (Середземне море) американська розвідка створила спеціальний центр. Саме звідти нібито координувалися польоти розвідувальних літаків над Сербською Країною.

Отже, таємні організації розігрували балканський варіант. Влаштували такий собі сеанс одночасної гри. Якщо хтось думає, що партія була простою, то глибоко помиляється. Тут було чимало складних багатоходівок, які у кінцевому підсумку мали привести до матової комбінації. (Югославія, як бачимо, на кавалки порубана — ген скільки держав утворилося на її теренах!) Втім, матова загроза вже докочувалася й до деяких політиків та державних діячів.

Існує думка, що до Хорватії, та, мабуть, і до Боснії, зброю поставляли і західні країни. Як стверджував щотижневик “U.S.News World”, уряд США, проігнорувавши санкції Ради Безпеки ООН, допомагав зброєю хорватським мусульманам. Не попреш і проти такого факту: заокеанська авіатехніка господарювала у балканському небі. Втім, улітку 1995 року в районі м. Баня-Лука серби збили американський літак F-16. Отож дядечкові Сему балканські хлопці показали, що тут — гаряче. Можна й обпектися.

А куди ж дивилися, питається, спецпатрулі НАТО? Чому вони не заблокували каравани торговців смертю? О, у них була своя тактика. Схоже, вони не вишукували незаконних постачальників ракет та снарядів, а… забезпечували безперешкодну доставку цього стріляючого, смертоносного залізяччя. Іноді ще й показували свою силу та міць. Так, 4 серпня 1995 року два літаки НАТО, стартувавши з авіаносця “Теодор Рузвельт”, атакували сербські ракетні позиції поблизу міста Кмін. Інша крилата парочка, вилетівши з італійської бази, завдала авіаудару по сербських військах. Натовські генерали мотивували ці нальоти тим, що пакистанські миротворці потрапили у скрутне становище. Мовляв, це “голубі шоломи” самі запросили вогневу підтримку.

З цієї ж серії — ще одна версія, яку висунув у британській пресі професор Р. Олдріч (він займався розслідуванням подій у Косово). На його думку, зброя для албанських бойовиків йшла через Хорватію — її перевозили на транспортних літаках С-130 “Геркулес” льотчики ВПС США. А організовувала ці каравани спецслужба при Пентагоні, причому робила це незважаючи на заборону Ради Безпеки ООН. Пан Олдріч переконаний, що миротворці знали про це неподобство, але чомусь мовчали.

Аналітики схильні думати, що центр поля на Балканах, швидше за все, займала спецслужба БНД (ФРН), саме вона була ударною силою. Чому? Є припущення, що БНД відповідала за поставки зброї до Хорватії. Поглянемо й на таке: у Хорватії Фортуна підставила своє колесо (з якого б це дива?) саме німецькій марці. Та ця грошова одиниця досить тривалий час хазяйнувала тут, як у себе вдома! А потім… Перші гроші Стратега беруть свої витоки теж з Німеччини. Хіба ж ви не знаєте, що чужим коштом завжди славно полюється, і особливо там, де дичини багацько.

Приставимо до картини і такий пазл. В Інтернеті відшукав інформацію про те, що у 1995 році міністр закордонних справ ФРН Клаус Кінкель здобувся на публічну відвертість: за його словами, німці “не повинні забувати про роки сербської агресії”. Ось, виявляється, з якого сагайдака стріли! Пан Кінкель вважає, що серби “надто довго випробовували терпіння Хорватії”. Після того як звіздарі від політики виворожили лиху долю тій же Сербській Країні і сприяли її розгрому, у Німеччині в унісон цьому пролунали заяви: мовляв, німці радіють “військовим успіхам хорватської армії” і висловлюють солдатам “подяку за цю війну”. Гм… Видно пана по халявах і… заявах. У той же час сп’янілі від перемоги жителі Загреба, як згадують очевидці, довго веселилися вулицями столиці й співали: “Дякуємо тобі, Німеччино!”

Про німецький патронат над Хорватією мені розповідав і генерал-майор у відставці Сергій Мокренець. У 1995 році Сергій Григорович командував військами сектору “Північ” миротворчого контингенту ООН на Балканах. Під його рукою були український, польський, датський, йорданський батальйони, словацький інженерний загін, а також індонезійська медична рота. Він говорить, що на початку сербсько-хорватського конфлікту протиборчі сторони мали здебільшого стрілецьку зброю радянського виробництва. Вона потрапила до них різними шляхами. Скажімо, сербам стали у добрій нагоді військові склади Югославської народної армії, що знаходилися на території Хорватії, у районі їхніх анклавів. А ось хорватським бригадам велику послугу зробили пани з ФРН, які дозволили перекинути сюди “стрілялки”, а також техніку армії колишньої НДР.

Я поцікавився також думкою відомого німецького письменника і публіциста, знаного дослідника теми організованої злочинності Юргена Ротта. Пан Ротт зазначає:

— Існує багато чуток про те, що саме БНД опікувалася Балканами. Але мало хто наводить конкретні факти. Проте, як стверджують військові експерти британського спеціалізованого видання “Jane’s Defense Weekly”, протягом 1992 — 1994 років Хорватія одержала зброї на 660 мільйонів доларів, з них на 320 мільйонів — з Німеччини. На основі цього факту німецький експерт з питань спецслужби Еріх Шмідт-Енбом колись зробив висновок: “Більша частина імпортованої хорватами зброї має німецьке походження”. Виходить, що німецькі спецслужби — за умов ембарго ООН! — активно прикривали ці поставки. Правду кажуть, що БНД зробила найбільший внесок у вихолощування ухвал ООН.

Інші дослідники балканської теми вважають, що на початку 90-х хорватський уряд створив спеціальний секретний фонд, з якого фінансувалася закупівля зброї і техніки, у першу чергу літаків, гелікоптерів. Подейкують, що командувач ВПС Імра Аготіч одержав наказ роздобути для армії “крила”, незважаючи на будь-які перешкоди. І він скрізь, де тільки міг, закуповував авіатехніку, причому робив це під носом у спостерігачів з ООН.

Протягом трьох років Аготіч створив могутню крилату армаду. На хорватських аеродромах з’явилися винищувачі МіГ-21, гелікоптери Мі-8, Мі-17, Мі-24. Є дані, що загалом Хорватія придбала різноманітного озброєння на суму понад мільярд доларів. Невже усього цього не помічали комісари ООН? Ой не віриться… Просто тут пишним цвітом розцвіла політика подвійних стандартів. Скажімо, санкції щодо Сербії виконувалися досить жорстко.

Звичайно, до хорватських берегів не лише один зброєнавт Стрешинський прибився зі своїм товаром. Наприклад, у жовтні 1990 року з Угорщини до Хорватії виїхало десять вантажівок з автоматами Калашникова. Подейкували, що це окремі угорські фірми підставили плече мусульманам. Саме з території Угорщини, як зазначають деякі дослідники балканської теми, до Хорватії потрапили гелікоптери Мі-8 та Мі-17, які раніше належали “Аерофлоту”. Що цікаво, в Угорщині знаходився і так званий буферний банк, через який Стрешинський переганяв валюту на купівлю зброї.

Балканський варіант — це не лише об’єднання зусиль. Це ще й конкуренція між розвідками ФРН та Великобританії. З часом стало зрозуміло, що Німеччина здобула досить сильні позиції у Хорватії та Словенії. Боснію і Герцеговину впіймали у сильце американці, втім, така ж доля спіткала й Чорногорію, а потім і Сербію (між іншим, грецька розвідка теж намагалася комбінувати у Сербії). Хто там ще залишився? Албанія? Тут, як відомо, теж є американський вплив. Киньмо принагідно погляд за океан: у 1996 році у США вибухнув величезний скандал: тамтешня преса оприлюднила подробиці участі ЦРУ у таємних поставках ракет і снарядів югославським мусульманам.

На відміну від американців і німців, британцям не вдалося закріпитися на Балканах. А оскільки між британською та німецькою розвідками здавна існує конкуренція, то, певно, у представників туманного Альбіону був свій інтерес у проведенні спецоперації проти Стратега спільно з українцями.

Тоді питання руба: чому англійці пристали на пропозицію Служби безпеки України відслідкувати маршрут судна зі зброєю? Швидше за все вони запідозрили, що Стратег веде подвійну гру і почав працювати на Росію. Адже логічною видається версія, що росіяни через Білорусь (за допомогою Стратега) намагаються постачати зброю — білоруську! — Сербії. Ось британська спецслужба й вирішила зупинити “Jadran express”.

Цікаво, що з їхнього боку цією операцією (встановлення на судні радіомаяків, організація взаємодії зі співробітниками СБУ) керував розвідник, який свого часу працював у Москві. Тоді він запам’ятався тим, що зумів вивезти з Москви британського шпигуна Олега Георгієвського, тим самим врятувавши його від арешту. Росіяни змушені були завдати контрудару, нехай і слабкого. Вони видворили з країни цього джентльмена — рятівника Георгієвського.

Після затримання “Jadran express” в Адріатиці (березень 94-го) німецька розвідка відмовилася від загострення гри, сполохнулася. Ще б пак! Стратег потрапив у велику халепу. З’ясувалося, що зброя йшла до Хорватії. Але судно, яке відконвоювали спочатку в порт Бріндізі, а потім — до Таранто, не поспішали розвантажувати. Як не дивно, саме у цей час (!) у порту розпочався страйк докерів. Ходили чутки, що його організував і фінансував Стратег. Члени екіпажу заявили, що усі вони — дуже хворі. Під дипломатичним тиском МЗС Хорватії команді дозволили залишити судно і вибратися за межі Італії. “Jadran express” розвантажили лише у травні 1994 року. Розслідування затихло на кілька років. Виникла патова ситуація?

Втім, проаналізуймо ще раз балканський варіант. Є докази, що Стратегом свого часу зацікавилися також і російські спецслужби. А вийшли вони на нього через Сінцова. Про цього субчика розповідає полковник Куліш:

— Ми зафіксували, що Стратег контактував із Сінцовим, колишнім співробітником російського оборонного відомства. Влітку 1997 року в Москві цього перекинчика звинуватили у шпигунстві — він передавав секретну інформацію британській розвідці. За це Сінцов одержав десять років колонії.

Певно, росіяни здогадувалися, що Стратег — подвійний, а то й потрійний агентик. Як каже Володимир Куліш, для серйозних справ він не годиться, а от для дрібних провокаційних комбінацій Діма лихим людям може стати у пригоді.

У 1998 році лихі люди — ляльководи! — з Києва узяли цього пішака на гачок, почали працювати з ним, себто розробляти операцію з дискредитації Євгена Марчука, тодішнього народного депутата, кандидата у Президенти України. Як кажуть професіонали розвідки, агентів, які працюють під контролем, потрібно до останнього використовувати у тих чи інших комбінаціях. Здається, саме так вчинили й зі Стратегом.

Настала пора поставити на шахівницю ще дві фігури — батька й сина Чакоредів (прізвище змінено). Молодший Чакоред, Андрій, — такий собі панок з тугим гаманцем, що полюбляє хвалитися п’ятьма (!) своїми дипломами про вищу освіту (“…как-то само собой это вышло”). Андрій очолює художню раду однієї з телекомпаній, а по суті — контролює її, як і деякі видання. Щоб потішити себе наближенням до законодавчої гілки влади й задовольнити свої політичні амбіції, він вибився у народні депутати України. А ще він, як розповіла одна з вітчизняних газет, “досить непогано співає під гітару і при цьому зовсім не претендує на славу… Михайла Поплавського”.

Батечко Андрія, Леонід Чакоред, стояв на чолі дуже впливової державної організації й запам’ятався здатністю розпускати плітки, плести інтриги та вмінням вести підкилимову боротьбу. Після одного з гучних скандалів Леоніда Чакореда “пішли” з насидженого місця. Але він не пропав у трясовині безробіття, не пішов геть із владних інституцій. За прикладом свого синка він теж став народним депутатом.

Є версія, що за допомогою росіян Чакореди встановили контакт зі Стратегом. Як мовиться, чорт десять пар постолів стоптав, поки їх докупи зібрав. До проведення комбінації росіяни підключили свої закордонні структури, зокрема у Римі, Берні. Це був якраз той випадок, коли у Турині збіглися інтереси багатьох. Зокрема, у туринському процесі бачили свою вигоду німецькі, британські й американські спецслужби. Ще б пак! Падає пляма на Росію, Україну, Білорусь. Тема при цьому вимальовується одна: мафія, торгівля зброєю… Ось де схрестилися стежки чорних фігур! Цю версію посилює і стаття у британській газеті “Gardian”. Виокремлю такі рядки: “…До справи (контрабанда зброї. — Л. Ф.) також причетні українсько-британський громадянин, відомий бельгійський злочинець, а також засновник української таємної поліції. П’ятеро з обвинувачених усе ще знаходяться на волі”. Підтекст публікації — хрещеним батьком мафії є колишній шеф української таємної поліції.

Росіяни теж не спускали з ока туринську справу і були зацікавлені у тому, щоб її розв’язання відбулося за потрібним сценарієм. Що вони вигравали цього разу? Україна постає у непривабливому світлі, зганьблено пронатовського Марчука, націоналіста Кравчука. А заодно з участю Стратега можна розправитися зі своїми українськими конкурентами по лінії офіційної торгівлі зброєю. Втім, вуха російської розвідки стирчали на Балканах надто помітно. Один приклад. Влітку 1994 року белградська преса вихлюпнула сенсацію: нібито Україна таємно продала Хорватії протиракетний комплекс “С-300” і його вже розгорнули поблизу Загреба. У цій інформації було посилання на російські розвідувальні джерела. Але вже 18 липня агентство ITAР—TAРС прогуркотіло, що Служба зовнішньої розвідки Росії відмовилася коментувати статті на дану тему, оприлюднені у белградській газеті “Вечірні новини”.

Ця інформація, гадаю, з’явилася не випадково, оскільки для російських спецслужб, очевидно, не були великою таємницею українські плани у сфері торгівлі зброєю. У даному випадку росіяни, мабуть, зіграли на випередження. Знаючи, що Київ одержав пропозицію від деяких країн, а точніше від США, продати ракети “С-300”, наші сусіди з Білокам’яної завдали тактичного удару — “потурбувалися” про висвітлення на шпальтах газет теми “С-300” в українському обрамленні. Це було ще й своєрідне перекриття поля нашого бізнесу з боку Москви. Мета — не пустити на Балкани “С-300”.

Тоді, у 94-му, бізнесмени, які мали відношення до торгівлі зброєю, розповіли мені, що попит на ці ракети у світі справді існував. Наприкінці 1993 року між українською фірмою “Прогрес” та канадсько-американською компанією “Classic distributors” відбулися переговори щодо можливого продажу до США окремих елементів ракетного комплексу “С-300”. Американські військовики хотіли придбати у нас 18 таких ракет на загальну суму 4,4 мільйона доларів.

А які позиції займали українські спецслужби у балканській грі? На той час у Києві серед окремих журналістів, що цікавилися військовою тематикою, ходили чутки, що українські фірми, які контактували з панамською “Global тechnologies іnternational”, є ледве не дочірніми підприємствами СБУ. А газета “Новости” 28 червня 1995 року помістила на своїх шпальтах навіть кореспонденцію на цю тему під заголовком: “След СБУ? Кому еще помешал генеральный прокурор Украины?”

На цей виступ відгукнувся статтею у цій же газеті тодішній начальник Головного управління розвідки СБУ генерал-майор Олександр Шарков. Він відразу ж розставив усі крапки над “і” у цьому питанні. Фірму “Прогрес” було створено згідно з розпорядженням уряду, вона має відповідні повноваження у сфері експорту-імпорту. А найголовніше — “Прогрес” ніколи не входив структурно до Головного управління розвідки СБУ. Після цього журналіст поставив питання руба: “Невже дійсно українська розвідка не має ніякого відношення до “Прогресу”, а також до торгівлі зброєю?”

Але і це запитання не застало Олександра Костянтиновича зненацька. Ось його відповідь:

— Оскільки торгівля зброєю є монополією держави, то діяльність фірм-спецекспортерів у цій надто делікатній сфері зовнішньоекономічної діяльності контролюється правоохоронними органами, і в необхідних випадках фірмам надається допомога, у тому числі й розвідкою... Але хочу, щоб усі знали: я, як начальник ГУР, у жодних переговорах зі Стрешинським, а тим більше в укладенні контрактів, участі не брав”.

Втім, не забуваймо: наша тема — Балкани. Ось і думається: а що, як українські спецслужби взагалі обминули своєю увагою цей регіон? Ні, це не так. У 1994—1996 роках я досить активно досліджував цю горизонталь: перш за все аналізував повідомлення мас-медіа, вивчав документи, конфіденційно зустрічався з добре поінформованими джерелами.

Із журналістського досьє. Як повідомила радіостанція “Свобода”, тільки за два роки колишні республіки СРСР відвантажили покупцям з балканського регіону зброї та боєприпасів на 430 мільйонів доларів.

На той час вітчизняні начальники, що мали відношення до експорту спецпродукції, відкидали припущення, що українські каравани зі зброєю могли направлятися туди, де раз по раз спалахували братовбивчі конфлікти, зокрема до Югославії. Так, в інтерв’ю “Киевским Ведомостям” 13 липня 1996 року тодішній міністр машинобудування, військово-промислового комплексу та конверсії Валерій Малєв стверджував, що наша країна не прагне обійти санкцій Ради Безпеки ООН. “Однак це зовсім не означає, що зброя українського виробництва не може опинитися в таких регіонах через треті чи навіть четверті країни”, — зробив застереження Валерій Іванович.

У серпні 1996 року я зателефонував начальнику Головного управління розвідки Генштабу ЗС України генерал-лейтенанту Олександру Скипальському й поставив кілька запитань.

— Олександре Олександровичу, що головне для України у балканській стратегії — матеріальна вигода, політична стабільність у регіоні чи підтримка певних сил?

— Вважаю, що, зважено вибудовуючи свою лінію, можна поєднати ці позиції. Ви знаєте — ембарго стосовно Югославії сьогодні скасовано. Тому до кожної країни треба підходити диференційовано.

— Чи відслідковувало ситуацію на Балканах ваше розвідуправління?

— Ми висловлювали свою стурбованість… Позиція тодішнього міністра оборони України (мова йде про 1995 рік. — Л. Ф.) відрізнялася від нашої. І ми якоюсь мірою блокували його плани.

Я довго розмірковував над словами генерала Скипальського. Що він мав на увазі, коли говорив про блокування? Невже були якісь протиріччя між міністром оборони й головним військовим розвідником? Якщо так, то у чому їх суть?

Ключик до розгадки допомогла підібрати одна із західних радіостанцій, яка вихлюпнула в ефір таку інформацію. Мовляв, якийсь час тому — очевидно, у 1995 році — у Белграді побували з візитом українські військові чиновники. Звичайно, мова йшла про співробітництво. А відтак серби висловили бажання придбати в Україні велику партію зброї та боєприпасів. Західні журналісти висловили припущення, що своєрідним посередником у цій операції може виступити українська військова розвідка.

Аналізуючи тогочасну ситуацію на Балканах, не важко здогадатися: сербський уряд Слободана Мілошевича, потрапивши у лабета агресивної політики західної дипломатії, очевидно, прагнув показати зуби — придбати для військовиків сучасні ракетні комплекси. Певно, до цього його підштовхнула і поразка Сербської Країни (хоч багато хто звинувачував саме Мілошевича у тому, що він здав хорватам Країну), і різні заяви щодо агресії проти Сербії.

Наші генерали, до яких я тоді звернувся за роз’ясненням, відмовилися коментувати повідомлення радіостанції. Однак дехто з них дав зрозуміти: не виключено, що глава військової розвідки Олександр Скипальський інформував міністра оборони щодо пропозиції сербської сторони. А тепер пригадаймо слова Скипальського про “блокування планів”... Невже військова розвідка (ГУР) вела тут свою гру, намагаючись не допустити, щоб Україна була втягнута у якісь сумнівні торговельні операції? Чомусь думається, що це неможливо. Хіба можна уявити, щоб начальник ГУР провів операцію, що зветься “блокуванням”, проти свого міністра оборони? Та подібне навіть у страшному сні не прийде в голову. За такі витівки можна під трибунал піти. Можливо, генерал Скипальський мав на увазі щось інше, коли говорив про “блокування”? Але що саме? Як би там не було, але ця контргра ГУР (за умови, якщо дійсно вона велася) проти міністра оборони мала б стати предметом дослідження фахівців з розвідки, ситуацію могли б розглянути й на засіданні колегії Міністерства оборони.

Я більш ніж упевнений, що у Міністерстві оборони України докладно проаналізували список озброєння, який у Белграді склали серби. А хотіли вони багато чого. За повідомленням тієї ж радіостанції, наші ділові партнери намагалися купити у нас автоматні й кулеметні набої, снаряди різного калібру, у тому числі для танків Т-55, ПТУР “Фагот”, вогнемети об’ємного вибуху тощо. Накинули вони оком також і на славнозвісні зенітно-ракетні комплекси “С-300”.

І ось яка версія вимальовується. Керівник оборонного відомства наказав своїм генералам провести переговори з сербами щодо ціни на спецпродукцію, вважаючи за потрібне задовольнити їхнє прохання. Тому напрочуд дивними виглядають у цьому світлі слова генерала Скипальського щодо блокування планів міністра. У контексті цієї версії зринає припущення, що військовий розвідник номер один або свідомо ігнорував розпорядження міністра про супроводження такої комбінації, або ж доповів нагору, комусь із високих чинів, про ризикованість цієї торговельної справи. Чому? Можливо, з огляду на те, що Балкани — вибухонебезпечний регіон, до того ж російська розвідка вже доклала зусиль до того, щоб роздмухати тему присутності наших комплексів “С-300” в Югославії.